Екстретя ракетка світу Григор Димитров поспілкувався з медіа після перемоги над італійцем Маттео Берреттіні у третьому колі Вімблдону
– Григоре, ще одна чудова перемога. Напевно, ви дуже щасливі. Поділіться своїми враженнями.
– Сьогодні був неймовірний день. Що тут ще можна сказати? Чесно кажучи, після перших двох сетів мені здавалося, що матч завершиться трохи спокійніше, але я повинен віддати належне Маттео. Те, як він боровся протягом усього матчу, заслуговує на величезну повагу. Він не припиняв боротьбу, не втрачав віри у свої сили й дуже довго не віддавав свою подачу. Це створювало для мене великі труднощі. Водночас атмосфера цього матчу була неймовірною, і я буквально живився цією енергією. Це був справді чудовий момент.
– Ви вірите в долю?
– Завжди. Завжди вірю в долю. Уже третій матч поспіль під час моєї гри закривають дах. Не знаю, що про це й думати (усміхається).
Так, я вірю в долю, але зараз для мене найважливіше – жити сьогоднішнім днем. Саме це я намагаюся робити щодня, коли виходжу на корт, незалежно від того, чи граю матч, чи просто тренуюся. Я хочу й надалі рухатися саме таким шляхом. Розумію, що це звучить трохи банально, але зараз результат для мене вже став другорядним. Найважливіше – це те, що я знову закохався в теніс. Якщо згадати все, через що мені довелося пройти за останні дванадцять місяців, то зараз усе має для мене зовсім інший масштаб. Я просто проживаю кожен день окремо.
– Ви провели фантастичний матч – технічно, фізично й психологічно. Що найбільше дивує вас із цих трьох складових? І ще одне запитання. Ви народилися у 1991 році, а у 2001-му Вімблдон, отримавши wild card, виграв Горан Іванишевич, який тоді був лише 125-м у рейтингу. Ви приїхали сюди, займаючи 146-те місце. Чи вважаєте, що можете виграти цей турнір?
– Послухайте, коли у вас у руках ракетка, можливо абсолютно все. Це ж чудова історія, правда? Я розумію, про що ви говорите. Повірте, саме заради таких історій я й живу, але я не хочу забігати наперед. Я просто пишаюся тим, як зараз справляюся із ситуацією. Усе, що ви щойно перелічили – фізична форма, теніс, психологія – я справді сьогодні виконав дуже добре. І навіть якби я програв цей матч, усе одно пишався б собою, тому що знав би: я віддав абсолютно все, що мав.
Між перемогою й поразкою існує дуже тонка межа, особливо в тому, як ви ставитеся до себе психологічно. Це непросто пояснити, але спробую. Коли ви перемагаєте, то починаєте аналізувати навіть найменші позитивні деталі своєї гри. Коли ж програєте, то думаєте лише про найбільші помилки. Тому дуже важливо знаходити баланс між цими двома крайнощами.
Сьогодні я просто хотів боротися, залишатися в моменті, бути готовим фізично й психологічно. Якщо чесно, у третьому й четвертому сетах я майже нічого не міг зробити. Маттео повністю мене перегравав. Але десь усередині залишалася думка: “У мене ще може бути шанс”. Навіть у п’ятому сеті все могло вирішитися одним м’ячем, одним торканням сітки, невдалою подачею суперника або тим, що я краще прочитаю його подачу. Поступово саме з таких моментів і формується психологічна стійкість, а коли настають найважливіші розіграші, ти вже можеш використати її на свою користь. Саме це сьогодні й стало вирішальним.
– Ви потрапили сюди завдяки wild card. Вам довелося самому просити організаторів про запрошення, чи клуб сам дав зрозуміти, що готовий його надати? І як минули для вас тижні перед турніром?
– Так, звичайно, потрібно було просити. Я дуже вдячний Вімблдону за те, що мені надали wild card, тому що, якщо чесно, я був готовий грати кваліфікацію. Тут немає жодного секрету. Плануючи попередні турніри, я виходив із того, що мені доведеться проходити відбір на Вімблдон. Через це було надзвичайно складно скласти календар. Я не знав, чи варто їхати до Дубліна, чи можна заявитися на турнір на Мальорці, адже потрібно було бути тут на кваліфікації. Було надто багато невизначеності.
Зрештою я просто звернувся із проханням. Якщо вийде – чудово. Якщо ні – теж добре. Організатори повірили в мене. Коли я отримав цю новину, то зміг набагато спокійніше налаштуватися, адже вже знав, що гратиму в основній сітці. Це дало мені кілька додаткових днів, щоб повноцінно підготуватися як фізично, так і психологічно. До цього весь мій план полягав у тому, щоб провести кілька матчів перед Вімблдоном, а потім зіграти кваліфікацію й спробувати пробитися до основної сітки. А тепер ми вже тут.
– Чому ви вирішили знову запросити Джеймі Дельгадо до своєї команди? Що саме він їй дає? Десять років тому він уже вигравав Вімблдон як тренер Енді Маррея.
– Ми з Джеймі завжди дуже добре працювали разом. Думаю, ми однаково бачимо теніс. Він чудово вміє керувати всією командою, зокрема й мною. Ми говоримо однією мовою щодо того, що потрібно робити. Для мене це значно спрощує багато речей. Неймовірно важливо мати таке взаєморозуміння в роботі. До того ж Джеймі уже проходив через усе це раніше, працюючи з видатними гравцями. Зараз моя кар’єра перебуває на певному етапі, тому для мене було важливо чітко визначити межі, правила та цілі. Саме так і є.
Я не знаю, скільки ще років виступатиму. Цього зараз не знає ніхто. Але ми маємо максимально чітке бачення того, що потрібно робити саме зараз і що ми ще можемо досягти. Джеймі дуже допомагає мені керувати всіма цими процесами, тому що для мене настав момент, коли потрібно зробити останній великий ривок у кар’єрі. Я досі вірю в себе. Я знаю, що можу грати у неймовірно хороший теніс. Усвідомлюю, що моя кар’єра була досить бурхливою – зі злетами, падіннями й непростими періодами. Я все це розумію. Але я б нічого не змінив. Зараз ми працюємо на повну силу, незалежно від того, яким буде результат. Ми продовжуємо вірити в наш шлях і в наш план. Джеймі теж дуже допомагає в цьому. Він зробив багато речей набагато простішими для мене, а його досвід дозволяє мені дивитися на певні ситуації під іншим кутом, що зараз є надзвичайно цінним.
– У наступному колі ви зіграєте проти британця Артура Фері, який, як і ви, отримав wild card. Наскільки добре ви його знаєте? І що означає грати проти британського тенісиста за підтримки місцевої публіки?
– Послухайте, це точно не буде легкий матч. Я бачив, як Артур грає. Він чудовий боєць. Він виступає вдома, це другий тиждень Вімблдону, великий корт… Я чудово розумію, що це означає (усміхається). Але я підійду до цього матчу так само, як і до будь-якого іншого. Для мене нічого не змінюється. Я буду зосереджений лише на своїй половині корту, на тому, що хочу робити й чого прагну досягти. Потрібно буде знайти правильний шлях до перемоги в цьому матчі. Як я вже сказав, я бачив його гру. Артур дуже хороший тенісист. Упевнений, що ми обидва будемо повністю готові до цього поєдинку.
– Ви багато говорите про життя сьогоднішнім днем і про те, що більше не зациклюєтеся на результатах. Але в тенісі саме результати визначають дуже багато. Коли у вас відбулася ця зміна? Що змусило вас прийти до такого мислення?
– За останні дванадцять місяців у мене було достатньо часу, щоб побути наодинці із собою, озирнутися назад і проаналізувати весь пройдений шлях. Було багато хороших моментів, багато поганих, було все. Але в певний момент ти розумієш, що, можливо, настав час змінити підхід до деяких речей. Іноді ти так довго з чимось борешся, а потім усвідомлюєш, що, можливо, боровся зовсім не з тим. Мені важко коротко це пояснити, але все саме так.
Думаю, останні три матчі, які я провів, нагадали мені про іншу сторону самого себе. І це неймовірне відчуття. Я справді знову закохуюся в сам процес. Звичайно, перемоги допомагають. Не зрозумійте мене неправильно – хто ж не хоче перемагати? Але разом із цим з’являється ще багато інших речей, із якими потрібно вміти справлятися: думки, емоції та багато іншого. Саме тому мені довелося дуже багато працювати над собою. І ця робота ще далеко не завершена. Думаю, я лише на самому її початку. Попереду ще неймовірно багато того, що потрібно відкрити для себе, спробувати й, можливо, зробити ще краще. А зараз я просто намагаюся якнайкраще робити все те, що залежить від мене.
– У Турі вже не так багато гравців із таким стилем гри, як у вас. Можна сказати, що ви один з останніх представників старої школи. Навіть сьогодні ви перестрибнули через сітку, як це робили тенісисти ще в 40-х роках. Багато хто вважає вас елегантним і харизматичним гравцем. Як ви самі пояснюєте таку популярність?
– Не знаю. Думаю, це краще запитати в людей. Хоча, звичайно, я відчуваю, що протягом усієї кар’єри мене дуже тепло приймали. Не буду зараз удавати надто скромного – я це бачу, відчуваю й розумію. Але є ще одна річ. Я завжди хотів перемагати не лише заради себе. Можливо, саме це люди й відчувають. Я хочу вигравати для своєї родини, для своїх уболівальників. Кожного разу, коли виходжу на корт, мені хочеться перемогти не тільки для себе, а й для всіх, хто мене підтримує. Це мій спосіб сказати їм «дякую».
Так, якщо озирнутися назад, моя кар’єра була дуже непростою. Але водночас у ній було стільки неймовірних моментів, які я берегтиму все життя. Поки я ще граю, то намагатимуся й надалі дарувати такі моменти людям. А поза кортом просто хочу залишатися собою настільки, наскільки це можливо.
Я не люблю ховатися. Це ніколи не було моєю рисою. Хоча іноді мені хотілося б бути трохи менш відкритим, але загалом я задоволений тим, ким є. Я роблю це з любові до тенісу, з любові до вболівальників, до своєї родини, агентів, друзів, до всіх людей, які були поруч зі мною багато років, і особливо протягом найважчих місяців. Саме тоді ти по-справжньому бачиш справжню сутність людей, коли проходиш через такі випробування. І за це я буду вдячний завжди.
